Німецький кінокритик і генеральний секретар FIPRESCI Клаус Едер, який був членом головного журі II Одеського кінофестивалю, розказав журналу «ШО» про занепад кінокритики у світі, а також про способи її рятування.
ШО Кілька років тому один голлівудський критик сказав мені, що кінокритика зараз не має тих важелів, які мала раніше, коли одна рецензія могла визначити долю фільму. І що тепер кінокритиком себе вважає будь хто, хто має свій блог в інтернеті. Щоправда, він говорив про Голлівуд. В Європі так само?
— Так. (Після довгої паузи) Як би вам відповісти… Я виріс на «новій хвилі» французького і німецького кіно. Ці режисери створювали свій кіновсесвіт. Це називалося «авторським» кіно, і у цьому виражається моє уявлення про кіно взагалі. Хоча це уявлення трохи старомодне. Сьогодні рахунок ведуть розваги, і є лише одне місце, де вміють творити розваги краще за всіх — в Голлівуді. У свою чергу редактори журналів та газет переключилися з кіно як ідеї на кіно як розвагу. А це означає, що навіть і в професійних виданнях, де пишуть про все, що завгодно — про голлівудських кінозірок і плітки про них на кшталт «хто із ким спить», — немає простору, немає місця для справжнього кіно. І ситуація все погіршується, і цьому суттєво сприяє інтернет. Ви пишете свій блог в інтернеті — і відразу називаєте себе кінокритиком. Таким чином, сама професія, кінокритика, в небезпеці, — можна сказати, що вона зникає. Бо публіка, відвідувачі кінотеатрів, вже воліють читати лайно блогів, а не професійні відгуки. Дійшло до того, що на Каннський кінофестиваль приїжджають критики (і з Голлівуду також), від яких вимагають стояти на «червоній доріжці» і писати лишень про те, хто пройде, з ким і як. І тільки після цього їм дозволяють зробити невеличку замітку про власне фільми фестивалю. Тобто до останнього часу я був досить песимістично налаштований щодо кінокритики загалом. Але у вас тут, на Одеському кінофестивалі, я побачив, як сотні, тисячі молодих людей дивляться фільми француза Мельєса чи німця Фріца Ланга, як молодь заповнює зали, де йдуть фільми фінські, іспанські, уругвайські, — ось ця публіка як раз і буде в майбутньому читати професійні матеріали. Але ви від початку були праві — кінокритика втратила свою могутність.
ШО Зараз справді про кіно пише багато людей. Я, позаяк за освітою — журналіст, спираюсь на засади журналістики. Але чи є щось певніше для кінокритики? Якась класична система, на кшталт рівняння на Айвора Монтегю чи на Полін Кейл?
— Полін Кейл і Айвор Монтегю померли. Але вони справді були величинами. І досі в Нью-Йорку є люди, що сповідують принципи Кейл, пишучи згідно з тими канонами, на які вона спиралася. Якщо говорити про мене, то на моє становлення найбільше вплинули два критика — Андре Базен і Франсуа Трюффо. Сучасні молоді критики про таких і не чули, вони не знають навіть історії кіно. Зараз не існує якоїсь системи, немає якоїсь певної школи кінокритики. Саме тому треба створити свою систему! Як? Читати старих критиків, дивитися старі фільми. Коли я ріс, я їздив автостопом по фестивалях, бо раніше не було ні DVD, ні VHS, ні тим паче комп’ютерів. Зараз все легше — ти просто включаєш удома комп’ютер і дивишся, що заманеться. Один з плюсів інтернету чи навіть піратського ринку, що ти можеш безкоштовно отримати на руки всю історію кіно, але це мусять робити і молоді критики також.
ШО Давайте розберемося — кого можна називати кінокритиком, а кого шарлатаном?
— Якби я знав відповідь!.. Я очолюю FIPRESCI, і нещодавно, говорячи про щось подібне до вашого питаня, ми вирішили, що є лише одна ознака: ви мусите любити кіно. В іншому випадку, пишіть про що завгодно — про ресторани чи про театри, але не про кіно. Та разом з цим ви маєте й багато знати — про літературу, психологію, соціологію та історію. Це дуже важливо! А під час перегляду фільму ви маєте задавати питання. Тоді читач побачить, серйозно ви сприймаєте свою професію чи ні.
Існують журнали, в яких фільмам дають оцінку у формі зірочок — одна зірка, дві чи п’ять. Це тупа система, але вона існує. Люди бачать три зірки з п’яти можливих і вже вагаються, іти в кіно чи ні. Але важливо довірять саме написаному, думці критика, чітко розрізняти професіоналів і тих, хто нічого не розуміє в професії. Якось один критик висловив дуже гарну думку: «Якщо я переконав хоча б одну людину піти на фільм, — казав він, — значить, я впорався зі своєю роботою. Бо ви пишете не для себе, не для своїх колег, не для режисерів чи знайомих, а для людей».
ШО Так ви для цього пішли в критику — служити людям, писати для них? Кажуть, що критика — це прояв або графоманства, або невротизму…
— (Дуже довга пауза) Якщо ви любите кіно і любите писати — Боже вам помагай. Я впевнений, що ваш щоденний настрій можна побачити у вашій щоденній роботі. Ви прокидаєтеся вранці, маєте поганий настрій чи посварилися з дружиною — і всі інші проблеми вашого життя можна побачити, прочитати у ваших відгуках. Але це другорядний ефект. Коли ви дивитеся фільм, ви щось відчуваєте, але справа не в тому, напишете ви після цього, що фільм гарний чи поганий, — люди читають між рядками, вони бачать підтекст, і це найважливіше.
ШО Ви згадали про дружину, а я згадав, що моя дружина і досі вважає мене офісним працівником. Так кінокритика — це творчість?
— А ви не режисер, ви не той, хто пропонує режисеру, як знімати і про що. Кінокритика це не так творча професія, — я б використав інше слово — це розумова професія. Коли я зростав, коли вирішив стати кінокритиком і моїх батьків питали, чим займається ваш син, вони ніколи не долучали слово «кіно» до слова «критик», вони називали мене «театральним критиком», бо того часу театр був нашим усім, чого не могли сказати про кіно.
ШО А на що ви звертаєте увагу у фільмі, коли пишете рецензії?
— Дуже важливо вміти описати те, що відчуваєш. Кінокритика — це справа надто особиста, об’єктивності тут не може бути. Ви дивитеся кіно, ви переживаєте, ви закохані в головну героїню або навпаки — ви роздратовані, — але ви це запишіть. Не треба про те, як фільм знятий, яка операторська робота — напишіть те, що відчуваєте. І якщо людина читає вашу рецензію і відчуває ваше збурення від фільму, не суттєво, зробив він вас більш щасливим чи більш нещасним — вона піде і подивиться фільм.
ШО Яким зараз є німецьке кіно, якщо не чіпати священну корову Вендерса і голлівудських небожителів Еммеріха, Доннерсмарка і Тиквера?
— З точки зору німця покоління Віма Вендерса (1945 року народження, — прим. автора), режисери цього покоління досі в професії. Вони роблять цікаві фільми, як і покоління Тома Тиквера (1965 року народження, — прим. автора). Але зараз відбувається прорив, і багато молодих авторів мають можливість знімати і перші, і навіть другі свої фільми. Так, багато хто з них не потрапить на очі закордонної публіки, — то й що з того? Досвід мусить бути в будь-якому випадку, і його потрібно набиратися. У нас знімається досить багато фільмів, і, на щастя чи на жаль, вони виробляються у копродукції з телеканалами. Добре тому, що молодим режисерам дають гроші і вони можуть рухатися далі. А погане в тому, що молоді мусять сліпо слухати босів з телебачення про певні табу, певні теми, у використані яких треба бути обережним, не переступити певної межі, не робити занадто моторошні чи занадто яскраві фільми. От нещодавно була така історія з фільмом Фассбіндера «Берлін. Олександрплац». Одні виступали за те, аби переробити фільм і зробити його більш позитивним, а громадськість натомість почала протестувати проти яких-небудь втручань у класику. Тому фонд Фассбіндера констатував — на сьогодні телебачення не в змозі показати такого «не позитивного» фільму.
ШО Ви заговорили про табу. Що з табуйованими темами? І досі неможливо серйозно говорити з німцями, скажімо, про наслідки Другої світової і масового насадження почуття провини? Невже може бути лише комедійна форма, як у випадку з комедіями Дені Леві Alles auf Zucker і «Мій Фюрер»?
— Зараз у нас бум на виробництво такого собі мокьюментарі, фільмів, де поєднані документальні кадри з художніми моментами. Таке кіно мені не дуже подобається, але такий парадокс існує. Натомість є й комедії, як, наприклад, згаданий вами фільм Дені Леві. Проте такого типу кіно мало, бо, треба сказати, німці досить серйозна нація і у нас досить важко створювати комедії.
ШО Так чи інакше, але ви колись назвали статтю фразою «кіно краще, ніж життя». Справді так думаєте?
— «Краще»? Ні, «більше».
ШО Я скопіював заголовок, — точно, «краще»…
— Як кажуть французи, це професійна деформація. Але навіть у такому трактуванні мушу погодитися. На жаль. Я дуже багато дізнався про життя з кіно, а кіно може просто чудово аналізувати життя. До того ж в кіно є те, що в житті не так часто й зустрінеш — це щасливий кінець.
читать далее
бесіду вів Ярослав ПідгораГвяздовський
фото надані ОМКФ
«ШО» про співрозмовника
Клаус Едер працює в кінокритиці з середини 60 х. Написав книжки про таких видатних режисерів, як Анджей Вайда, Луїс Бунюель, Андрій Кончаловський, Їм Квон Тек і Нагіса Ошіма. Він є постійним програмним директором Мюнхенського міжнародного кінофестивалю, а з 1987 року — генеральним секретарем FIPRESCI (Federation Internationale de la Presse Cinematographique, Міжнародна федерація кінопреси). Співпрацює з ГетеІнститутом, презентуючи німецькі фільми. Живе і працює (як фрілансер) в Мюнхені, Німеччина.
