Прем’єра нового фільму Стівена Содерберга «Нокаут» в столичному кінотеатрі «Київ» внесла до списку «з’їдених» режисером жанрів ще й бойовик.
«За межами поля зору» був кримінальною драмою, «Ерен Брокович» — драмою соціальною, «Трафік» — трілером, «Соляріс» — психологічною фантастикою, «11 друзів Оушена» — кримінальною комедією, «Гарний німець» — детективним нуаром, «Че» — байопіком, «Зараження» — апокаліптичною фантастикою… Не відомо, чи робить жанрова «всеїдність» Содербергу честь чи це лише прояв професійного «блуду», але факт залишається фактом: власник «Золотої пальмової гілки» Каннського кінофестивалю за «Секс, брехню та відео» за 23 роки, що з того славного часу минули, використав більшість жанрів для своїх експериментів. Причому кожного разу він вбиває двох зайців: залучаючи цілу купу зірок (вдовольнити своє его?), він «впарює» глядачеві те, що він сам хотів зняти, а не те, що хотіли подивитися вони. Глядачі ж, як вівці, йшли на своїх улюбленців, а натомість потрапляли в тенета такого собі вовка, який щоразу влаштовує бенефіс себе улюбленого, шахрая Содерберга, майстерного дурисвіта. «Дванадцять друзів Оушена» найяскравіший тому приклад: глядачі розраховували побачити продовження дурненького рімейку, «Одинадцять друзів Оушена», про прості для сприйняття, але закручені пригоди героя Джорджа Клуні, а побачили формалістичні, інтелектуальні, психологічні — та які завгодно — збочення тільки не жанрове пригодницько-детективне кіно. Насправді, для розумного глядача «дванадцятка» як раз була найцікавішою з-поміж усіх фільмів трилогії (хоча розумні такого не дивляться), та для масового глядача це було ледве чи не ляпасом. Гадаю, Содерберг таким чином навмисно познущався з мас. У своє задоволення познущався. Цього не зрозуміли. Або йому пробачили. Скоріш за все і те, і те. Ще б пак, адже загалом трилогія «…Оушена» зібрала у світовому прокаті більше ніж 1 мільярд 100 мільйонів доларів, коштуючи менше 300 мільйонів! Содерберг може зняти і прибутково, і щоб критик захоплено плескали в долоньки — роль Джулії Робертс в «Ерін Брокович» забезпечила їй номінацію на «Оскар», Клуні хоча б роллю в «Солярісі» доторкнувся до величі Тарковського, а Саша Грей змогла вийти з тіні порно-бізнесу і дебютувати «Дівчинкою за викликом» у великому, освітленому сонцем уваги загалу кіно. Через гроші і через фестивальну шану Содерберг може робити майже все. «Нокаут» — те, що раніше він ще не робив.
Стрилялки-доганялки він краєчком зачепив в «Англійці» та «… Оушені». Але цього разу віддався їм увесь, і королевою кривавого дійства взяв справжню королеву кривавого дійства — Джину Карано, яскравого і найсексуальнішого бійця у змішаних єдиноборствах Сполучених Штатів. Ситуація повторювалася: Саша Грей була порнодівою, Карано — дівою рингу. Але, до речі, на відміну від Грей в «Дівчинці за викликом», Карано в «Нокауті» показує все, на що здатна і за що її цінують прихильники ММА, і це, треба сказати, найзахопливіше у фільмі — момент на самому початку, коли її героїня вирубає здоровезного героя Ченнінга Татума, вартий усього бою Карано з Крістіаною «Кіборгом» Сантос. Звісно, бої в «Нокауті» є лише постановкою, а вона, звісно, вигідно відрізняється від реальності. Та «Нокаут» — це не просто постановка. Будучи фікцією, бойовик Содерберга є жанрово, в деталях — за духом — відмінний від подібного кіно. Наприклад, фільм «Кров та кістка» 2009 року, в якому Карано вперше з’явилася на екрані в невеличкому епізоді вуличного бою, виглядає звичайнісіньким представником класу «Б», маючи невимогливий, банальний сюжет з однозначною лінією помсти і прямого як дошка — але з пафосною таємницею — героя. Нехай «Нокаут» теж не має принципово нового сюжету — одного спецагента підставляють, потому вона шукає хто і для чого це зробив, — але Карано живе на екрані, не лише вправно бігаючи, стрибаючи і махаючи ногами, а й посміхається людяно, цілується спокусливо, говорить не як машина. Актриса з неї точно вийде гарною, цілком ймовірно витіснивши на другий план, чи взагалі за межі життя, бій, як такий. Гадаю, тут потрібно дякувати і Содербергові також, бо гарного фільму і гарних ролей в ньому важко домогтися, якщо режисер не бере участь у всьому.
Власне, з Джини все й почалося. Содерберг побачив її бій по телевізору, шокований і захоплений за хвилини відшукав її телефон, відразу передзвонив і… за лічені години зустрівся з нею. Потім Содерберг забезпечив чудовий матеріал у вигляді сценарію свого старовинного приятеля ще з часів «Кафки» 1991 року, Лема Доббса. Під нього знайшов ціле сузір’я зірок з Майклом Дугласом, Майклом Фассбендером, Еваном Макгрегором і Антоніо Бандерасом, і — вуаля! Таке не часто трапляється в житті. Карано повезло, що її знайшов Содерберг, Содербергу повезло з Карано. Далі — справа техніки, а тут Содерберг майстер. Сюжетні лінії в фільмі не одноманітно прямі, а в такт жанровому ритму екшену увесь час вигинаються, пересікаються і навіть повертаються назад. Содерберг перемішав історію нібито простим монтажним способом: почав з середини, повернувся флешбеками назад, і знову почав біг до фіналу. Але у цій простоті увесь кайф: практично ніяких ліричних відхилень не має, максимум — поцілунок, а так — зламані руки, ноги чи куля в голову. Причому жорстокі моменти не натуралістичні, тобто переломи не відриті, а мозок з голови не витікає на екран. Все так, як і має бути в кінобойовиках, які останнім часом, з допомогою Брюса Вілліса і йому подібних, перетворилися на профанацію жанру. Содерберг не маніжиться, і акторам теж саме говорить робити — ніякої застиглої одноманітної пики Вілліса, ніякого мертвого Сталлоне і забудьте про Шварценеггера! Все швидко, майстерно і чесно. За це — респект Стівену Содербергу.
Ярослав Підгора-Гвяздовський
