Искушение войной



Вслед за революцией на Майдане, аннексией Крыма, Украина была втянута сепаратистами всех мастей в борьбу (а по сути — в войну) за собственную целостность и независимость.
Журнал «ШО» продолжает опрос известных писателей, художников, режиссеров и музыкантов. Где нынче место творческого человека? В мастерской, за письменным столом, в павильоне для киносъемок? Или на блокпосте, в тренировочном лагере национальной гвардии, на передовом крае сопротивления сепаратизму и терроризму? У каждого — свой ответ.


RADIO UKRAINA


То, что Украина известна на Западе исключительно боксом — заблуждение. Культурные посланники за последнюю пятилетку проделали солидный путь к сценам европейских фестивалей и любопытным музыкальным сообществам. Пятерым из самых успешных на Западе отечественных артистов «ШО» задает несколько ключевых в текущем сезоне вопросов.

pic: Дарья Творонович

1. Что вы делали специально для того, чтобы выйти к западному слушателю, и есть ли у вас план дальнейшего продвижения своего творчества за пределами Украины?
2. Где место творческого человека во время перемен? Думаете ли вы, что музыкант должен стоять на баррикадах, либо его место в студии — прежде всего?
3. Знаете ли, что вы можете сделать для светлого будущего страны, в которой живете?

Zavoloka


Дизайнер та супервайзер лейблу Kvitnu
www.zavoloka.com  www.kvitnu.com

1. Не тільки на Заході, а і на Сході наші релізи з Kvitnu слухають. I в. Сінгапурі, і в Авст­ралії, i в Аргентинi. А «просуван­ня» — це смішне слово. Пишіть чесну музику від серця, займайтеся чистою творчістю. У вік інтернету і соціальних мереж зробити так, щоб її почули скрізь на планеті, дуже просто. Та якихось суперточних рецептів вам ніхто не дасть, бо їх немає. План у мене такий: і надалі генерувати ідеї

та не втрачати цікавості до процесу.

2. Мiсце творчої людини знаходиться там, де вона вважає за потрібне. Але барикади є справжнім мистецтвом самі по собі, і особисто я мала потребу знаходитися там. Це такий поштовх, таке очищення, така переоцінка цінностей, і я по‑чесному співчуваю тим митцям, які були або проти, або сильно побоялись, чи просто були аморфними та втратили цей шанс. Бо це — прекрасна симфонія світла і трапляється вона, можливо, тільки раз у житті, а може, й ніколи. Пропустити таке — це свідомо себе обмежити. А з часом треба повернутись до студії та творити — вже оновленим і натхненним.

3. Буду займатися тільки тим, що справді люблю, а Все­світ постійно допомагає. I в. Україну я вірила завжди.

Vakula


Дiджей та саунд-iнженер з Конотопу. Останнi сiм рокiв видає у Європi платiвки з електронною музикою i патрiотичними назвами (Hohol, Leleka та iн.)

1. Робив і роблю те, що подобається менi, i нiякого плану завоювати захiдного слухача не було i немає.
2. Зараз мiсце моєї творчостi — в Одесi. На барикадах не був, але знаходився в днi загострення на Майданi та бiля: їздив у патрулi з Автомайданом, купував лiки на свої грошi та кошти, зiбранi через мою сторiнку в FB. На студiю часу не було.

3. Непохитно продовжувати свiй шлях, з думками про дух Батькiвщини, про мого дiда-кобзаря, про енергiю рiдного мiста i природи, де я вирiс.

Dakh Daughters


Винахiдливе кабаре з театральним бекграундом i чiткою громадянською позицiєю

1. Спеціально ми нічого особливого для Заходу не вигадували. А наш багатомовний матеріал — це передусім зацікавлення оригінальними мелодиками та атмосферами різних іноземних мов. Ми відкриті для будь-якої свідомості, тому відчуваємо розуміння у глядацькому залі і вдома, і за кордоном, адже музика і театр єднають людей. Так, дивлячись угорською мовою вистави Берегівського театру, із трупою якого наш режисер Владислав Троїцький робив постановки, ми зовсім не відчували дискомфорту від незнання чи нерозуміння складної угорської мови, адже мова мистецтва — універсальна. Так само відчуваємо розуміння слухачів, коли виступаємо в Парижі, у Кракові.

2. Місце творчої людини під час змін знаходиться у серці змін, оскільки творча людина завжди одною з перших реагує на будь-яку зміну. Звичайно, були сумніви, чи доцільно співати й лицедіяти, коли в країні відбувається ТАКЕ. І передусім ми були на Майдані як громадяни, тобто варили каву, чай, їжу, допомагали ліками, намагалися поширювати правдиву інформацію і рятувати друзів і себе від паніки. Однак із часом ми зрозуміли, що наша підтримка піснею теж дуже важлива для людей, тому виходили на сцену Майдану і ходили співати на барикади, аби підтримати дух народу. А зараз відчули важливіть ролі театру на сьогоднішній день і відновили із Владом виставу «Едіп. Собача будка». Тепер вона набула особливої актуальності й змінила свій характер та назву: «Собача будка. Вид зверху. Вид знизу».
Мистецтво завжди резонує із сьогоденням, тому і в нашому репертуарі Dakh Daughters під час подій на Майдані з’явилася нова композиція — «Дівоче віче».

3. Любити головою і думати серцем. А ще — не боятися брати на себе величезну відповідальність. За все. За кожен крок і слово, а надто в тій галузі, в якій відчуваєш свою силу, свою професію і свою потрібність людям. Наш народ, як каже Владислав Троїцький, отримав чи не вперше право на мрію. І тепер дуже важливо втримати цю енергію, не полінуватися, не впасти в тугу, набратися терпіння всім нам, не нарікати, а шукати радість і СпівТворити… ТворитиСпів.

Перкалаба


Рум’яний коровай народного угару. Творчий керiвник гурту — гуру українського андеграунду — Олег «Мох» Гнатiв

1. На нас вийшли західні промоутери, запропонували контракт, він нас влаштував, і вже скоро вісім років, як ми в регулярних турах Європою. Стосовно планів… Ми робимо своє, дядя Бог чує і управляє процесом, поки що ми відчуваємо — Йому подобається.

2. Місце творчої людини в такі часи — на піку, якщо, звичайно, ти робиш живе, а не мертве. Перефразую відоме: «Є час кидати коктейль Молотова, а є час рефлексувати в студії».

3. Нещодавно я вiдповiдав однiй нiмецький газетi про ситуацiю в країни так: «История мира все более подходит к пониманию важности превалирования человеческого над бездушным. От этого выбора зависит существование человечества вообще. Мистически определяя: Украина — это копье в бою Светлого против Темного».

ДахаБраха


Найголовнiший український музичний експорт

1. Нам пощастило. Перші рази потрапляли за кордон разом з театральними виставами театру «ДАХ». Там нас помітили, почали рекомендувати на музичні фестивалі. Далі все розвивалось за принципом снігової лавини. Фестивалів з кожним роком ставало все більше. Наразі в Європі і в Америці у нас є свої агенти, що займаються промоцією і впорядкуванням наших гастролей. Важливим свого часу для нас був виступ на музичному форумі WOMEX, він якраз створений для того, щоб директори різних фестивалів і продюсери мали можливість відкрити для себе нові обличчя в world-music. Нас назвали «відкриттям» тогорічного форуму, і запрошень стало дуже багато.

2. Ми майже все літо й осінь гастролювали, і тому давно собі вирішили, що зиму будемо працювати над новим альбомом. Революція внесла свої корективи. Особисто для мене це виявився дуже непростий час в плані креативу. Відкинути з голови хоч на час репетиції все те, що відбувалось на Майдані, було дуже важко. Ну, а виступи там, навпаки, були дуже енергетично насиченими й піднесеними.

3. Маємо продовжувати робити те, що у нас найкраще виходить. І виконувати цю роботу якнайкраще. Бути чесними перед собою і Богом, перед своїми батьками і перед своїми дітьми.


По кому подзвін


В який спосіб людина культури має реагувати на світоглядний катаклізм під назвою війна? Виступати фізично (йти на війну)? Морально (йти на мітинги)? Духовно (йти до мольберта‑камери-зошита)? І чи можна продовжувати вважати за художника того, хто війну підтримує, як це зробив сербський режисер, актор і композитор Емір Кустуріца, толеруючи вторгнення Росії в Україну?
А що будуть робити інші?

Мирослав Слабошпицький


режисер, Київ; закінчив Київський інститут Карпенка‑Карого, певний час жив і працював у Санкт-Петербурзі; отримував призи на фестивалях в Києві, Москві, Анапі, Белграді, Локарно

«Я — українець і патріот, тож, зрозуміло, що я — зі своїм народом. І, зрозуміло, я засуджую агресію і переконаний, що Крим залишиться у складі України. Але треба сказати, що ця війна погана не тільки як вияв агресії іншої держави до України, а й тому, що будь-яка війна вбиває революцію. Революція Євромайдану була чимось особливим — як початок нової України. А тепер вона і Небесна сотня, через окупацію Криму, через загрозу захоплення всієї України, через постійну небезпеку — збиті на друге місце. Навіть якщо все закінчиться добре, шкоду нанесено колосальну. І художник в цій ситуації мусить все відрефлексувати. Луї-Фердинан Селін сидів у в’язниці за колабораціонізм з фашистами, але це не спростовує його таланту як митця. Так само і Андре Жід, який отримував гроші від Сталіна. Художник розуміє те, чого не можуть зрозуміти політики чи військові. Він дивиться на світ крізь призму своєї особистості. По-особливому дивиться. І на нього впливає оточуюча атмосфера. Ну, наприклад: якось, під час Дня українського війська, я ввімкнув телевізор і побачив там спочатку „В бой ідут одні старікі“, а потім — „Оні сражалісь за родіну“. Це я про те, що, разом із відсутністю у нас підтримки кінематографа — який підтримувався фактично лише останні три роки з 20 попередніх, — разом із постійною трансляцією на наших телеканалах всіляких російських „Ментів“ та псевдоросійських, створених в Україні, російськомовних серіалів, разом із широким прокатом проросійських фільмів, по типу „Адмірала“, ми маємо ціле покоління, сформоване сучасною російською культурою. Хто не хоче годувати свою культуру, той годує чужу. Тобто, здається, час примушує подумати нарешті і про своє».

Сергій Маслобойщиков


режисер, Київ; закінчив Київський інститут Карпенка‑Карого і Вищі курси сценаристів і режисерів у Москві, але, як він говорив у інтерв’ю для журналу «Профіль», «коли в Москві вбили мого талановитого оператора Сашу Шумовича, вона для мене якось закрилась»; отримував призи на фестивалях у Києві, Бердянську, Москві, Анапі, Калузі

«Звичайно, СЬОГОДНІ, як і ЗАВЖДИ, творча людина повинна бути з правдою і зі своїм народом. Обов’язково треба реагувати. Як? Це — справа кожного. Головне — не бути байдужим! Жива культура, безумовно, віддзеркалить війну, бо війна — це теж культура — культура самознищення. Жива культура (а не ідеологія) з обох боків переосмислить і збагатить себе будь-яким досвідом. Головне, щоб її не знищила паракультура війни. Але найважливіше те, що війна, якщо не дай Боже станеться, залишить надовго ненависть в українців та росіян один до одного, і ця ненависть не зникне раптово, а буде вивітрюватись століттями».

Світлана Зінов’єва


продюсер, режисер, Київ; народилася в Челябінську, закінчила Київський інститут Карпенка‑Карого; лауреат фестивалів у Києві, Миколаєві, Херсоні

«Творча людина має в собі специфічний інструмент для розуміння того, що відбувається, — аби поділитися своїм розумінням. Це такі емоційні речі — і вони мають вплив. Вони здатні об’єднувати і підтримувати людей. Зараз, мені здається, потрібні художні акції на Майдані (на Майданах), а не в галереях і залах. Треба організовувати і підтримувати культурний спротив і дух. Треба, звичайно, реагувати, як і усім. Я от тільки, на жаль, не маю такого голосу і аудиторії як, скажімо, Вакарчук — він може зробити і робить більше, ніж політики… Я не ототожнюю Росію з купкою цих одіозних тепер „діячів культури“, а Путін — це ж не назавжди — я думаю, він підписав собі вирок. Мені телефонували російські документалісти, щоб висловити свою безумовну солідарність з українським народом. Тільки мені здається, що тепер на нас лежить більша відповідальність. Ми назвали себе вільними. Тепер треба щодня доказувати собі і всім — заради чого».

Олег Сенцов


режисер, сценарист, продюсер, Сімферополь; отримував призи на багатьох фестивалях

«Я могу сказать только одно: я три месяца воевал в Киеве против Януковича, теперь я приехал в Крым и воюю против Путина. Больше мне сказать нечего».

 

Володимир Єрмоленко


Поети та війна


Шарль Пеґі, лідер думок французької молоді початку ХХ століття, поет та філософ, безкомпромісний у текстах та у житті, сприйняв початок Першої світової як свою персональну історію. Як щось, що має змінити його власне життя, тут і тепер.

1 серпня 1914 року, коли Франція оголошує мобілізацію, він вирішує йти на фронт. Йому сорок один рік, він лейтенант запасу, випускник Еколь Нормаль, колись соціаліст, зараз католик, але завжди — воїн. Свої ідеї він захищає, як найближчих у світі істот. Як своїх чотирьох дітей. За плечима — впливовий журнал «Двотижневі зошити», дружба з Анрі Берґсоном, проща до Шартра, епохальний твір «Наша юність» та поема про Жанну д’Арк.

Два дні, що залишилися перед тим, як він має опинитися в своїй частині, він зустрічається зі своїми друзями. Теперішніми чи колишніми. Справжніми чи несправжніми. Заходить до Берґсона, чиїм учнем він був, від якого згодом відійшов, на захист якого він раптом став, коли Рим — рідна тепер Шарлю Пеґі Католицька церква — оголосив Берґсона поза законом. Стати на захист колишнього друга, заради дружби, проти сили, з якою ти почав ідентифікуватися, частиною якої ти став себе вважати — чи кожен на це здатен?

«Ви повернетеся і я Вас побачу вже у Франції переможній, молодшій та відродженій», — пише колишній вчитель своєму колишньому учневі. Якщо Пеґі помре, Берґсон обіцяє йому піклуватися про його дружину та його дітей. Чотирьох його дітей.

За місяць (всього лише за місяць!), 5 вересня, Пеґі бере участь у бою біля містечка Вільруа. Більшість солдатів походить з цього регіону: східна частина Іль‑де-Франс, сорок кілометрів від Парижа. Вони захищають свої селища. Вони тут народилися, вони тут готові померти.

Коли гине командир частини, Пеґі бере командування на себе. Він стоїть на повен зріст і веде своїх побратимів у бій.

Все закінчується після п’ятої вечора. Куля в голову і, схоже, миттєва смерть. Його знайдуть наступного дня, на животі, з обличчям, яке очевидець назве «нескінченно спокійним». Минуло лише тридцять днів війни.

***

Вільфред Оуен, юний англійський поет, матиме іншу історію.

Він пройде війну від початку до кінця. Воюватиме у Пікардії, серед цих болотяних земель, які взимку та восени, під проливними дощами, перетворюються на широке безкрає брудне пекло. Франція для англійців була колись синонімом м’якого раю; зараз це — синонім жаху та потойбічного світу. Нема нічого страшнішого для британського солдата, ніж «Франція». Ніж la douce France.

Оуен бачитиме всю буденність Першої світової. Тишу вдень, завмерлість «нічийної території», на яку ніхто не ризикує вийти — і страх уночі, взаємні атаки під прикриттям темряви, постріли, вибухи, поранені, померлі. Бачитиме психологічний крах людей, які стикаються зі смертю щодня. Сам стане жертвою неврозу, буде змушений лікуватися в клініці Крейґлокгарт, у доктора Ріверса, послідовника і суперника Фройда.

Спочатку він вважатиме, що війна — це надто брудно для поезії. Надто непоетично. Надто жахливо. Це ставлення змінить Зиґфрид Сассун, інший британський поет війни, — спочатку відважний герой, «скажений Джек», а потім — бунтар, який підніметься проти тієї військово‑політичної ієрархії, яка посилала солдатів на смерть.

Сассун навчить Оуена дивитися на війну по‑новому. Не як на те, що перешкоджає звичним візерункам фантазії, не як на тимчасове пекло — а як на прірву реальності, безодню, в яку тільки поет і може по‑справжньому зазирнути. Згодом Оуен напише один із найсильніших англійських віршів про Першу світову: «Притчу про старого чоловіка й молодого». Історію про Авраама, який побачив ягня в кущах, але не захотів вважати це небесною звісткою — і приніс свого сина в жертву. Історія, що закінчується двома неймовірними рядками:

But the old man would not so, but slew his son,
And half the seed of Europe, one by one.

Старий не почув голосу Господа, не почув натяку, не почув знаку — але послав на смерть свого сина і «половину плоду Європи», одного за одним.

Сам Вільфред Оуен став частиною цього «плоду Європи», став тією жертвою, на яку йшли ці молоді й не дуже молоді люди, чесні та відверті, поети та робітники.

«Вільфред Оуен зміг побачити те, через що цьому поколінню довелося пройти. Люди, які прагнули бути героями, прагнули відчути життя в точці найвищої вітальності і найвищого ризику, раптом стали скаліченими жертвами. Що йдуть на вівтар проти своєї волі, «один за одним»

Він загине 4 листопада 1918‑го. За тиждень до кінця війни. Йому буде двадцять п’ять років. Звістку про його смерть батьки отримають в той самий день, коли буде оголошено про остаточне перемир’я.

***

Шарль Пеґі належав до того покоління європейської молоді, яке втомилося від миру. Коли Анрі Массіс і Ґабріель Тард, під колективним псевдо «Аґатон», опублікували перед війною книжку «Молоді люди сьогодні», вони це покоління добре описали.

Вони описали людей, які втомилися від спокою. Яким набридла пасивність «прекрасної епохи», які хотіли діяти, хотіли гостроти життя, хотіли ризику, хотіли небезпеки. Вони також хотіли служіння, забуття себе, самопожертви та навіть героїчної смерті. Це покоління з готовністю йшло на війну 1914‑го. Воно вважало, що зустрітися зі справжнім життям, життям в його найвищій точці, можна тільки дивлячись в очі загибелі.

Вільфред Оуен зміг побачити те, через що цьому поколінню довелося пройти. Люди, які прагнули бути героями, прагнули відчути життя в точці найвищої вітальності і найвищого ризику, раптом стали скаліченими жертвами. Що йдуть на вівтар проти своєї волі, «один за одним».

Оуен був одним із тих, хто ясно побачив різницю між жертвою вільною і жертвою вимушеною. Між тим, коли жертвуєш собою, і тим, коли жертвують тобою. У дні перед війною, у дні добровільної мобілізації здавалося, що життя піднімається до точки найвищого ризику, до точки самостійної самопожертви; але в дні розчарування ти розумієш, що жертвують тобою, що тебе ввели в оману, що тобою скористалися.

В цьому гірка правда війни. Вона героїчна тільки в нашій уяві. В реальності ж вона буденна і абсурдна. Реальність, де гинуть найкращі через паскудство найгірших. На початку чи в кінці. Перед тобою чи за тобою.

Війна — це найбільший у світі нонсенс, якому люди інколи хибно надають найбільшого в світі сенсу.