1. Як ви в цілому поставилися до ухвалення мовного закону № 5670‑Д?
2. Закон № 5670‑Д максимально ускладнює проведення громадських заходів будь-якою мовою, окрім державної, оскільки вимагає обов’язкового використання української або перекладу на українську. Чи вважаєте ви цю норму справедливою?
3. Чи згодні ви з нормами, які застосовуватимуться в культурі й засобах масової інформації (тотальна українізація теле‑ та радіоефіру, обов’язковий випуск української версії друкованих і електронних ЗМІ, субтитрування спектаклів, поставлених будь-якою мовою, окрім української, 15‑відсотковий ліміт на неукраїнські репліки у фільмах українського виробництва)?
4. Як ви ставитеся до вимог написання, згідно з законом, назв українських міст російською мовою наступним чином: Кыив, Харкив, Запорижжя, Кропывныцькый тощо?
5. Фактично закон № 5670‑Д позбавляє можливості мільйони російськомовних громадян України вільно використовувати в публічному просторі материнську мову. Чи схвалюєте ви ці заходи?
6. Що, на вашу думку, стане результатом впровадження закону № 5670‑Д: консолідація суспільства чи його розкол?
Іван Козленко
директор Національного центру Олександра Довженко
1. За збігом обставин я був присутнім на засіданні комітету ВР з культури та духовності, на якому в законопроект вносились останні правки перед винесенням на голосування. В порівнянні з першою редакцією законопроекту 2017 року, проголосована в першому читанні редакція — суттєво доопрацьована та більш збалансована, з неї, наприклад, вилучені такі спірні терміни, як «титульна нація», «автохтонний» тощо. Однак, концептуально закон не змінився: в його основі хибне, як на мене, ототожнення нації (етносу, національності) та мовної спільноти, що, з одного боку, призводить до непевності дефініцій, з іншого — залишає можливості для дискримінації. Цей закон є етноцентричним, водночас деякі його пункти ставлять захист мови вище захисту прав і свобод особистості та громадянина. Тобто це дещо збочена оптика: забезпечення права функціонування мови як державної замість забезпечення прав тих, хто нею послуговується. З іншого боку, закон фіксує наявний статус української мови як дискримінованої, що, як на мене, вже не відповідає дійсності.
2. Справедливою — ні, а логічною — так. Мета закону — впровадити умови, за яких використання під час публічних заходів будь-яких мов, крім української, спричинятиме труднощі, уникнути яких можна буде, використовуючи українську. Ця умова, по суті, дискримінаційна, але вона відповідає логіці законопроекту, який захищає мову, а не людину.
3. Тенденційне питання. В ньому закладена відповідь. По-перше, законопроект майже нічого нового не вносить в такі сфери, як кіновиробництво, телебачення і радіомовлення, книговидання: ці сфери регулюються власним законодавством, згідно з яким викладені в законопроекті норми давно передбачені, зокрема й основна — що діяльність у цих сферах здійснюється державною мовою. Тобто це навхресні норми (тому й у перехідних положеннях у відповідні закони лише вноситься посилання на новий, а не низка ґрунтовних правок). По-друге, в усіх цих сферах залишається право послуговуватись іншими мовами, коли це стосується прав меншин або виправдано художнім задумом. Якщо по пунктах — я схвально ставлюсь до норм, що вимагають наявності української версії друкованих і електронних ЗМІ, україномовного ефіру, кіно (крім документального) та театру (українізація якого, до речі, відповідно до закону, стосується лише державних та комунальних театрів).
4. В законі немає такої прямої норми. Є норма про транслітерацію на інші мови власних назв з української відповідно до українського звучання. Але вона не прописана детально, тому виглядає абсурдною. Концептуально я вважаю її правильною. Як правильним вважаю, наприклад, українською мовою імена та власні назви з російської транслітерувати згідно зі звучанням російською мовою, щоб не було Володимирів Путіних та Йосипів Сталіних. Мова тут має чітко маркувати політичні та культурні кордони. Те саме справедливо й щодо української мови, транслітерація на яку має здійснюватися відповідно до правил мов походження назв, однак, звісно, крім політичних законів існують закони мови, тож завжди треба прописувати виключення для тих назв та імен, що мають в українській традиційне звучання. В будь-якому разі я не вважаю, що це питання має вирішуватись законом. Необхідна реформа правопису, що й має визначити регламент перекладу / транслітерації. Сподіваюсь, цю норму в даній редакції вилучать у другому читанні.
5. Яким чином? Я не схвалюю такого висновку й вважаю його маніпулятивним.
6. Я гадаю, прийняття закону не вплине суттєво на суспільний консенсус у сфері мови. Наразі він більш-менш відповідає інтенціям закону: в публічній сфері (з певними виключеннями) має домінувати українська, в приватній — всі вільні обирати мову спілкування. Відверто абсурдні норми закону просто не будуть виконуватись.
