Все буде мова. Сергій Жадан




1.
Як ви в цілому поставилися до ухвалення мовного закону № 5670‑Д?

2. Закон № 5670‑Д максимально ускладнює проведення громадських заходів будь-якою мовою, окрім державної, оскільки вимагає обов’язкового використання української або перекладу на українську. Чи вважаєте ви цю норму справедливою?
3. Чи згодні ви з нормами, які застосовуватимуться в культурі й засобах масової інформації (тотальна українізація теле‑ та радіоефіру, обов’язковий випуск української версії друкованих і електронних ЗМІ, субтитрування спектаклів, поставлених будь-якою мовою, окрім української, 15‑відсотковий ліміт на неукраїнські репліки у фільмах українського виробництва)?
4. Як ви ставитеся до вимог написання, згідно з законом, назв українських міст російською мовою наступним чином: Кыив, Харкив, Запорижжя, Кропывныцькый тощо?
5. Фактично закон № 5670‑Д позбавляє можливості мільйони російськомовних громадян України вільно використовувати в публічному просторі материнську мову. Чи схвалюєте ви ці заходи?
6. Що, на вашу думку, стане результатом впровадження закону № 5670‑Д: консолідація суспільства чи його розкол?


Сергій Жадан
письменник

1. Ну, загалом я підтримував інший законопроект. Мені хотілося б, звісно, щоби в прийнятому законі було враховано якісь положення із законопроекту, який відхилили. В цьому проекті я бачу кілька моментів, які від початку є суперечливими, принаймні я їх не до кінця розумію. Зокрема це стосується культурної сфери. Чи можна їх якось вирішити — не знаю, добре було б послухати фахівців. Загалом мені здається, що законопроект потребує фахового обговорення, бо надто багато емоцій і спекуляцій довкола нього.

2. Ну, ось ця норма мені особисто видається доволі неоднозначною. Я просто не зовсім розумію, про що тут ідеться. На мітингах протесту, скажімо, теж повинен бути син­хронний переклад промов громадян, які не є державними службовцями?
Якщо говорити про культурно-мистецькі заходи, то там теж не зовсім зрозуміле формулювання: «Мовою культурно-мистецьких, розважальних та видовищних заходів є державна мова. Застосування інших мов під час культурно-мистецьких заходів дозволяється в разі, якщо це виправдано художнім, творчим задумом організатора заходу, а також у випадках, визначених Законом України «Про національні меншини в Україні». Не зовсім зрозуміло, як можна оцінити художній задум організатора, які тут мають бути критерії. Як на мене — дуже зручно для маніпуляцій.

3. Давайте почнемо з того, що в законопроекті немає словосполучення «тотальна українізація». Це ваша оцінка законопроекту, яку ви видаєте за об’єктивну інформацію. Стосовно всього іншого:
А. Так, я підтримую українізацію теле‑ та радіоефіру, безперечно й однозначно.
Б. Так, я підтримую випуск української версії ЗМІ. З тієї простої причини, що я, громадянин України, живу в місті, де україномовних ЗМІ в продажу майже немає. Особисто мені подібна ситуація нормальною не видається. А вам?
В. Як субтитрувати вистави, я особисто не знаю. Загалом в культурному просторі «буква закону» традиційно звучить найменш переконливо. Я б тут радше теж покладався на «художні задуми організатора», а не уніфікацію бюрократів.
Г. Так, я за квоти. Обома руками. Ні, я не вважаю захист свого культурного та інформаційного простору виявом цензури та наступом на права людини. Скоріше наступом на права громадян я вважаю відсутність у них можливості слухати й дивитись культурний контент тією мовою, яка зазначена в Конституції як державна. Так, нинішня мовна ситуація мені особисто видається далекою від конституційних норм. Не на користь української, ясна річ.
Д. Популістські рішення та заяви, за рахунок яких деякі регіональні владні структури намагаються сьогодні заробити собі додаткові бали, я не підтримую. Конституцію треба поважати всім, незалежно від того, читаєте ви на ніч Достоєвського чи Стефаника.

4. Спокійно ставлюсь. І до того, щоби Гемінгвея називати Гемінгвеєм — теж ставлюсь спокійно.

5. Друзі, знаєте, що мені від початку не подобається у ваших питаннях? Що, говорячи про свободу слова та наступ на права людини, ви відверто звужуєте мовне питання до свобод і прав винятково російськомовних українців. Себто ви намагаєтесь лобіювати інтереси лише російськомовного населення, при цьому навіть побіжно не згадуючи, скажімо, ситуацію на Буковині чи Закарпатті, де в багатьох школах діти не знають української, вивчаючи натомість румунську чи угорську. І про права україномовних українців ви не говорите. І загалом (можливо, через надмірну емоційну подачу ваших питань) складається враження, що ваше ставлення до мовного закону визначається винятково бажанням зберегти той мовний статус, який є в країні сьогодні. Себто можна припустити, що теперішня мовна ситуація (зокрема й ситуація з українською — державною, згідно з Конституцією, — мовою) вам видається адекватною. Якщо помиляюсь, поправте мене.

6. Якщо чесно, то певен, що закон (чи в цьо­му вигляді, чи в якомусь іншому) до суспільного розколу не призведе. Так само, як не призвела до розколу «українізація» українських кінотеатрів, так само, як не викликало мітингів протесту введення мовних квот на радіо. Можливо, тому, що українське суспільство в цілому розуміє: розширення сфери побутування державної мови, поширення та популяризації держаної мови, процес нормальної українізації для України — процес щонайменше логічний. Можна безкінечно говорити про мовний геноцид, але не володіти державною мовою — це нонсенс. Це ненормально. І русофобії це не стосується. Сподіваюсь, ви це розумієте.

І ще. Ви про це не питали, але скажу, щоби двічі не вставати. Я постійно, добрих років десять, якщо не більше, беру таку‑сяку участь у всіх цих наших безкінечних дискусіях про мову. Брав у них участь ще до війни, беру участь до сьогодні. Постійно повторюючи не надто популярну в деяких колах думку про те, що російськомовність не є тотожною українофобії, і що російськомовні патріоти України в природі насправді існують. Ну, ви самі все це знаєте. Але ось читав ці ваші питання і вперше подумав: чому так часто «мовна позиція» російськомовних українців полягає в елементарному небажанні виходити зі своєї мовної зони комфорту? Чому так часто стикаєшся з елементарним небажанням частини російськомовних українців зробити бодай крок назустріч українській мові, зробити бодай якийсь жест солідарності? Я не говорю про прихильників Путіна чи «руської весни» — говорю про тих громадян країни, які підтримують свою країну й щось для неї роблять. Постійно стикаюсь із цим і в мистецькому середовищі, і в журналістському, і в освітній сфері, і серед чиновників. Дуже дивна й незрозуміла мені позиція — «ми дуже любимо українську мову, тому, щоби не псувати її, говорити нею не будемо». Говорячи стисліше — «ми дуже любимо українську мову, тому говорити нею не будемо». Друзі, любити — означає не боятись. Поважати — означає не ігнорувати. Я не розумію, чому не можна взяти й почати викладати математику в першому класі українською. Це так складно? Це зрада ідентичності? Це геноцид? Я справді не розумію, що поганого в тому, щоби журнал «ШО» виходив українською мовою. Ви втратите читачів за кордоном? Чому при цьому не думаєте, скількох читачів ви потенційно можете залучити в Україні? Чому тексти російських авторів, які постійно друкуються в «ШО», не можна перекладати українською? Це образить вашого читача, принизить ваших авторів? Чомусь мені здається, що російські автори часопису мали б поставитись до цього навпаки з ентузіазмом — усе-таки переклад ще на одну мову. Тим більше, що в середовищі авторів «ШО» і так постійно присутні взаємні переклади. Ось що за цим стоїть? Принципова позиція чи банальна інертність? Ви ж усі поважаєте українську, говорю про це без найменшої іронії. Тоді що?
Просто складається враження, що, говорячи про свої права, ми (громадяни України — і україномовні, ті, хто ладен підтримати будь-які драконівські закони, і російськомовні, які відверто маніпулюють мовним питанням) іноді свідомо забуваємо про свої обов’язки. А прав без обов’язків не буває. І добре було б із цим визначитись, перш ніж починати цю дискусію.

Я справді переконаний, що прийняття мовного закону — це єдиний шлях до вирішення багатьох мовних проблемних питань

Я справді переконаний, що прийняття мовного закону — це єдиний шлях до вирішення багатьох мовних проблемних питань. Говорю, власне, не про цей конкретний закон, а про прийняття мовного закону в принципі. До цього закону можуть бути зауваження, і добре було б їх вчасно озвучити. Але якщо говорити в цілому: у нас викривлена мовна ситуація, заперечувати це, на мою думку, означає просто говорити напівправду, себто говорити лише вигідну для себе правду. Я, скажімо, так і не знайшов цього року для своєї дитини в Харкові україномовну школу серед тих навчальних закладів, які розглядав. Це порушення моїх прав, як законослухняного україномовного українця? Чи про мою дитину можна забути, воюючи з привидами «тотальної українізації»?
І що хочу сказати ще. Який би закон не прийняли — він обов’язково буде викликати купу критики. Причому, ясна річ, із обох боків — одним він буде здаватись занадто «українським», іншим — недостатньо «українським». Але знову ж таки переконаний: жоден закон, жодна участь держави, жодні заяви політиків та «моральних авторитетів» не матимуть жодного сенсу до того часу, доки суспільство не поставиться до цього питання відповідально. Говорячи про суспільство, я маю на увазі, звісно, і україномовних українців, і російськомовних. Поки що замість бажання вирішити проблему й знайти нормальний конструктивний вихід із ситуації, власне, зробити крок назустріч одне одному, я особисто бачу переважно намагання доволі нехитро намахати свого опонента, перекладаючи на нього всю відповідальність і, відповідно, знімаючи всю відповідальність із себе. Себто поки що це не дискусія — поки що це істерика.